Поїзд рушив. Пам’ятаю, що я стояла в коридорі і дивилася у вікно: київські будинки, дерева, люди, собаки, хмари набираючи швидкість, втікали від мого погляду. Нашою кінцевою метою були Чернівці. Перший Всеукраїнський фестиваль “Червона рута”. Рік – 1989. Вже близько року ми жили тільки цією подією. І це була не лише підготовка у музично-вокальному сенсі. Власне, я - друкувала усі матеріали “Рути”, тобто готувала документацію. Так склалося, що з організаторами фестивалю ми були знайомі досить давно: спілкувалися, захоплювалися ними та їхніми романтичними революційними поривами та подвигами. А що, проштовхнути на совковому просторі Перший Всеукраїнський – було зухвалою витівкою. Здавалося, що від самої думки, що всі учасники будуть співати лише українською, можна було збожеволіти. Це перший фестиваль в історії Української Радянської республіки, де мова була одна – українська! І це було умовою фестивалю. І це викликало обурення та “праведний” гнів у тих, хто “ хатєл пєть па-рускі”. Главноє музика, - говорили вони. – А прі чьом тут язик? І справді, при чому? Нарешті з сусіднього купе запахло відбивними, огірками і ще чимось. Коля Павлов, Ірина Білик та Оля Джигирей їхали в сусідньому з нами купе. Всі піднесені, схвильовані. – А какіє у вас будут плат’я? – Це Біличка цікавиться нашими концертними “нарядами”. – Хороші. Ми усі між собою знайомі досить добре: відбіркові тури, студія звукозапису (ДеЗеЗе) і т.д. - починаємо філософствувати на теми музики. Мене мучає одне питання: чи несемо ми відповідальність за людей, коли виходимо на сцену зі своїм, персональним світобаченням? Коля Павлов говорить, що так думати артист не може, бо повинен плювати на публіку з високої гори, не думаючи про наслідки. – Ми дарім ім радость. Вот і всьо. – А я вообще об етом нє думаю. – Щиро зізнається Ірина. – Главноє стать знамєнітим, чтоб музика била саврємєнная. Паетому лучшє виходіть замуж за звукорєжісьора у каторава єсть клавіши.

В Чернівцях, коли оформлялися в готель, я зауважила, що Ірина Білик за паспортом Бєлік. - Навіщо ти виступаєш під іншим прізвищем? – Так сейчас будет лучше. Ви тоже можетє ізмєніть фамілію, правда она у вас і так укрАінская. Вона зробила наголос на другому складі, продемонструвавши тим самим свої глибокі знання російської.

В Чернівцях особливий клімат. Я захворіла першою. На сцену ми вийшли, коли температура у мене була майже 40. А потім захворіла Леся. Отже, на другий тур ми взагалі ледь доповзли до Зеленого театру. Але юні наші організми стійко витримували такі дрібнички: ми відспівали свій номер, а потім слухали інших учасників. Всі співали про Україну, про мову, про батьків та дідів, про босі ноги, про орлів та соколів, яких треба було пробуджувати. Наш репертуар не вписувався: Павло Тичина “Я стою на кручі”, Павло Тичина “Арфами” (музика Лесі Тельнюк), Тамара Мезенцева “Пролетіло літо”(музика Олександра Мельника). Навіть Білик додумалася співати про зозулю, що цілком лягало в українсько-патріотично-тужливий орнамент символів та образів затовченої, приниженої неньки-України. Всі знову щось від неї (неньки) хотіли: бодай шматочок пирога, що підходив неначе на дріжджах грядущих перемін. Переміни! Мають статися переміни! Все буде інакше! Як так зробити, щоб бути в списку перших обласканих, перших нагороджених? В повітрі пахло революцією, мєнтами, неспокоєм, суєтою, істеричною піднесенністю, що зривалася на фальцет і змушувала безпричинно плакати. І people у вишиванках, схопившись за руки, витворили величезне коло, яке почало рухатися швидко, дуже швидко. Не зовсім в такт, підстрибуючи одчайдушно співали together: піду втоплюсь я у річці глибокій! Шукати будуть не скоро знайдуть.

-Так ось, що їм усім було потрібно?

-…

Ми з Лесею не пішли в “коло” і вирішили більше не займатися музикою, хоча видимих причин до цього у нас начебто і не було: ми стали дипломантами Першої Червоної Рути. А ще пісня “Пролетіло літо” стала кращою піснею фестивалю. Декілька місяців по тому ми мужньо трималися. А потім придумали цикл стьобних “мрачних”пісень про Леніна (Читанка. 2 клас), які виконували для близьких та рідних вдома під фортепіано (було дуже смішно) і… заспокоїлися, вірніше сказати стали тим, ким ми були завжди. Ми продовжували робити те, що любили, ми продовжуємо робити те, що любимо. А “коло” змінює свої забарвлення, до нього додаються нові персонажі, звучить “нова” справжня українська музика: “Кропива”, “Калина за вікном, дівчина під столом”, “А я не скорилася!”, “Юний орел” і т.д.

- Пройшло 20 років. Щось змінилося? Як ти думаєш?

- Звісно, стало ще гірше.

- Але ж ми несемо відповідальність за тих для кого усе Це робимо!

- …

- …

- …

- Я думаю, що Salve Regina та Agnus Dei Б.-І. Антонича варто виконувати з рок-гуртом та хоровим колективом. Буде переконливо.

- …
 

Прокинулася сьогодні від якоїсь майже дитячої безпосередньої радості. Цілу ніч продовжувався наш виступ і ми співали, співали, співали. Ми співали для вас усіх знову й знову. І хотілося бачити ваші чудові очі, говорити з вами усіма. Перед освідченнями завжди тремтять руки і стає аж млосно від хвилювання. Намагаєшся сказати все просто, щиро і красиво. Хочеться, щоб твій голос ще довго звучав в серцях тих, до кого ти говориш. Оце ж воно і щастя. Дякую усім, хто був вчора. Ви не просто підтримали нас, сестер Тельнюк, ви творили Любов своєю чистотою, давали Віру, вселяли Надію. Що ж, тепер усі ми разом можемо сміливо долучити себе до особливої касти Обраних. Антонич, Емілі, Рільке не заходять в кожний пересічний дім щодня. Їхні слова вже не одне десятиліття шукають тих, хто готовий чути. Вчора ми зробили ще один крок на шляху до розшифровки містичної загадки їхнього поетичного генія. І ми були разом.
 

Літня спека вже відійшла, присипавши пилюкою хрустке і коричневе листя каштанів, що з середини липня стоять сумні та мертві, здіймаючи до неба свої чорні ревматичні гілки. Спека відійшла і дні стали блакитні та прозорі. Сонце широке, благодатне млостить землю останніми гарячими фарбами. Половина усього українського птаства вже відлетіла і небо високе та чисте – неначе стадіон після кривавого турніру – дзвенить ультразвуком десь так далеко, що тільки можна здогадуватися ніби щось там відбувається. Царська, печальна, багряна пора пензлів, мольбертів, плетених светрів, закутаного горла, теплого молока з медом і, звісно, ясних та просвітлених очей: в темпі largo добре ставати мудрим. Афіна Паллада володарює в цю пору: егіда Зевсова, корінфський шлем, оливкова гілка, сови та змії - покірні та віддані. Вона повільно ступає, бо знає, що завтра падатиме золотий дощ.

…Окрім усього вище сказаного завтра відбудеться ще одна важлива подія: концерт Сестер Тельнюк в Золотих воротах. 0 20 годині вечора, коли сутінки розкриють свої долоні і тони стануть півтонами, пролунають перші акорди, що сповіщатимуть про початок. Сміливо ступайте в осіннє хистке павутиння, шурхотіть листям, здіймаючи видиму та невидиму куряву. В концерті звучатимуть пісні на слова Рільке, Пауля Целана, Рози Ауслендер, Емілі Дікінсон, Богдана-Ігоря Антонича. Будуть прем’єри пісень. А якщо мене не підведе моє горло, то може я ще щось і почитаю.

Сьогодні вночі мені спати не хотілося.  Думки, спогади так обліпили мене усю, що годі було поворухнутися. Здавалося, що вони лазять по кімнаті по ліжку, по столі і вже самі між собою розмовляють, сперечаються, сваряться, а деякі з них навіть затіяли відверту своєю брутальністю  бійку. Це знову я про те саме: про те, що стосується лише нас персонально, бо  раннім ранком 31 серпня 1990 року передчасно помер наш, ще зовсім молодий, батько Станіслав Тельнюк. І коли вже 19 роковина і досить таки великий (а може й більший) шмат життя за плечима, все знову бачиш по-старому, точніше дуже свіжо, ранньо та болісно. Мені особисто немає чого рошифровувати зараз із того далекого 90-го, мені й тоді вже все було зрозуміло. І я свідомо не хочу вкладати це в якісь терміни, пояснення, форми, психологічні конструкції. Мені, як і сто років тому хочеться, якщо і говорити, то лише про те, що справді болить.

…Я пам’ятаю ту ніч. Я пам’ятаю. Ніч. Печеніжин. Вірніше, поблизу нього. На ліжку вузькому, де усі думки впираються в пофарбовану  маслом стіну, витягнувши загорілі ноги лежало передчуття, а хвости диких смерек не давали йому заснути: треба було  відмовитися від думок про вас, маленьких і незахищених, щоб якось зосередитися  і не розридатися від безвиході, що масляною стіною вперлася в очі. Шуміло та дзвеніло, а за вікном  панегіриками гойдалися в’язки грибів з кутка в куток, стукаючи сухими своїми тілами об скло. Сон у маленькій кімнатіі будинку відпочинку також не знаходив собі місця, кидаючись від тіла до тіла: спіть мої любі. Вам спати недовго – щонайменше віки. І ми спали упокоєні вірою, що ще так довго і солодко спатимемо. Ви, малі мої діти, що подібно кошенятам інстинктивно мали б передчувати нещастя, цієї ночі спали і думали про квітку едельвейсу. Маленький хлопчик, що відпочивав у сусідньому корпусі був симпатичним кирпуном і хотів подружитися з вами. А ви насуплено мовчали. Ви щось знали про нього таке, що нам вже було не до голови… пізно вираховувати, бо те, що  для вас було очевидним, для нас виявилося заплутаною грою передчуттів. Ви знали про неминучість похорону, а він про неминучість  Нью Джерсі. Ви вже не грали з ним в його гру, а він ще не знав, що вже грає на іншому полі  якого ще не бачив на власні очі. Ви були ще зовсім маленькими, але , вже так  все добре відчували! Це була мудрість і печаль про яку ви скажете нам пізніше. Але я все ж пам’ятаю ту ніч. І сьогодні знову перед моїми очима  сходи. Кам’яні, сірі. Я плачу, бо не знаю, як житиму далі! І всі скорбно так мовчали у моєму сні. Медсестри, лікарі, письменники, актори, редактори, жінки, чоловіки, комуністи, рухівці, не рухівці, музиканти, поети, поети, поети. Чомусь так було багато поетів і всі читали якісь таємні документи або на крайній випадок вірші. Усі трохи після тюрми, трохи після заборонення, трохи після таємних операцій та допитів: кожному хотілося викласти свою особисту легенду боротьби, кожному хотілося бути хоч трішки героєм. Усі щось знали таке!.. Мені залишалося присоромлено мовчати  серед усього цього паперового воїнства. І я мовчала, щоб вони не побачили, що плачу я від сорому за них та їхні рожеві щічки. А що – вони ж настраждалися! Вони – переможці, тому і вспотіли від труда праведного: починалися ж буремні 90-ті. І їхні перші романтичні  фінансові накопичування  і солодка круговерть від них не давала ще ясно зрозуміти, що вони лише маленькі живі гвинтики у величезному двигуні світової незбагненої машини. А коліщаткам та гвинтикам вже якось навіть непристойно лупити себе кулаками в груди і базікати про національне питання, тим більше про якесь там державотворення.

Але я повертаюся знову в ту ніч. В ту ніч, яка розділила наше життя на дві половини: до і після. І якби Ти не помер тієї ночі, то напевне ми б шукали і далі виправдання цьому Світу і це, можливо, давало б наснагу. Але наснаги не було, вона зникла на Байковому цвинтарі, а замість неї витворився біль. Що приходить раніше: знання чи біль? Чи передчуття?

Стаття, яку хочу запропонувати, була написана давно. Але вона потрібна сьогодні як ілюстрація маленького шматочка ще не зовсім далекої історії: sumno.com
 

1.

Який ти на смак July?

Як пахнуть Твої губи і чим Ти думаєш

Якщо на таке здатен

Навіть пси Твоєї  псарні мовчать приторможені

О, July! Ти як завжди втомлений і спітнілий

O, july! Ти як завжди неповторний

Твої бруківки гонять позавчорашнім пивом

Твої обіцянки вічна і щаслива брехня в яку вірять дівчата

Якщо такі є на цім світі.

Дівчата! Ви є на цім світі?

Як не банально окреслить зазубрини листя

Як не банально Тебе запитати: Ти скільки ще будеш

Так здогадатись неважко мій друже серпанковий

Хто серед нас тимчасовий

Твій туман прикриття для знедолених

Твій туман це хатина моєї частини ночі

І лише на деякий час

Мій час мінімальна схованка, маленька засідка

Мій час

O, July!

Пробач

Бо я знову збиваюсь на тон непотрібних зітхань

І все переводжу на я

2.

А у нас такий туман, що Elizabethan сказала б: ох!

Приміряючи тільки контур червоного плаття

І пси Buckingham Palace

Мовчали б задумані,

Ховаючи очі свої зволожені в кошлаті великі лапи

Навіть ти сьогодні притишено втомлений:

Прибитий одкровенням Lіmp Bizkit

Не надто второпав, що туман

Це згусток часу

Того, що ще буде тоді,

Коли ми не в силі вже осягнути його надмірність і волю

Ми одинокі серця

І слова: я тебе люблю

Вже чомусь не тримають на цьому світі

І не триматимуть там

Ми з тобою два  білих світла, що згасають

З приходом ночі

Але, коли є туман, ми горимо беззвучно:

І я слухаю Твій бездиханний сон

Бо такий такий туман, що Elizabethan сказала б: ох!
 

Знову ранок, і хіба можна назвати його черговим? Повертаєшся туди, звідкіля всі уже давно пішли, а навіть якщо і залишилися, то ще сплять, а значить перебувають там , де справжнє нічого, яке щоразу називається маленькою смертю або сном. Що я тут роблю? Перегортаєш свій записник і не знаходиш жилетки, в яку можна поплакатися: для чого когось напружувати? А потім гляди – і все само собою пройшло, так ніби перевернулося догори ногами: не ходи там де непотрібно і нічого не досліджуй, ради всього святого, тільки замучаєшся. Але ти впертий: зрештою, не переводити ж ранок? А писанина – це, як з’їсти мандарин з кислинкою: трохи пересмикує, але все ж таки приємно.  Отак шляхом додавання, віднімання та викреслювання,  складається результат: сума усіх твоїх знайомих душ та відносин із ними. І от ти вже сам перед собою. Але чомусь постійно якийсь різний. Начебто риси героя, що стрибає з однієї короткометражки в іншу, подібні, але щось не в’яжеться в єдине ціле: він щось спаскудив, він розревівся, його кинули, він нахамив. І з костюмчиком не лади, постійні переодягання та перевтілювання: фальшиві бороди та носи, інвалідні коляски, щоб надійніше, бувають джинси з футболкою, бандани, банани, кліпси, лак, фарба: ніколи не здогадаєшся, хто це.  Але все ж таки щось об’єднує їх усіх: бажання щасливого кінця історії. Причому не однієї історії, а усіх.

От вже і June 30, і пташка за вікном розривається від щастя, і сонце поважно випливає, і вітер ще тільки просинається ліниво торкаючись усього навколо, навпомацки, неспішно, налапуючи все, перевіряючи, що з усім цим можна буде зробити за кілька годин, і ще півень дурнуватий, керований інстинктом хрипить десь на чийомусь подвір’ї, і ще гуде траса, що не засинала ні на мить і там в різних лімузинах, BMW, мерседесах, жигулях, славутах несеться народ на роботи, на моря, на моря, на моря. В основному зараз всі туди несуться, бо літо і треба ловити момент. А тим часом хтось сопе за стіною і наливається свіжим і чистим життям. І ти також був колись таким. У тебе було красиве червоне плаття і ти весь час вірив, що завтра щось ТАКЕ СТАНЕТЬСЯ, - аж поки не знаходиш свої красиві колись речі в якомусь мішку з іншими колись красивими речами зіжмаканими із запахом чогось давнього-предавнього і дивуєшся: куди подівся той чудовий аромат того чудового літнього ранку і погляди, погляди на тобі? Ти хочеш це розказати комусь, але вже після першого слова, розумієш, що тобі не вірять, бо ти і сам не впізнаєш свого голосу. Ну от і зошити і книжки, які ти колись так любив, вони тут же, це майже доказ того, що це все було насправді. Яке надокучливе ниття. Це час, який ми маємо, це час, який має нас за дурнів. Яке безпорадне базікання. От ходив сон коло вікон та й пішов собі, а один високий (а може і низький та коренастий) мужчина ішов вулицями Нью Йорка і йому було дуже сумно, бо не клеїлося у нього на роботі нічого і кохана Джейн сказала, що від нього погано пахне, бо він білий і пітний глист і пішла до красивого та солодкого негра. Мужчина ходив вулицями і курив, і пив каву, і їв булочки, і плакав, і йому було все одно, що відбувається навколо, бо сльози заливали йому обличчя. А тоді, до речі був дуже жаркий літній ранок 30 червня. В таку пору в Нью Йорку краще з хати не вилазити, а сидіти під кондиціонером в своїй квартирці з коханою Джейн та займатися сексом, але ж… Навіть в голову полізли думки про самогубство і він спітнів від цього ще більше і аж хрюкнув від злості на себе за таку слабкість, але все ж таки задрав голову і подивився на високі будинки, щоб самісінькі їхні вершечки розгледіти і уявити, як же він летітиме з такої висоти на голови перехожим.  Задрав так високо, що його пісочного кольору панама з написов California Angels мало не злетіла йому з голови і тоді він раптом второпав, що він же Horst Hamann! Знаменитий фотограф Horst Hamann, а не якийсь там пітний козел та й побіг до себе додому, притримуючи руками панаму на голові. Ось так і вийшла чудова книжка New York Vertical, і все завдяки тому, що був ранок 30 червня, і вже не було Джейн і він вчасно задер голову.

Але на трасі тривожно завили сирени швидкої допомоги та міліції: не хотілося б, щоб для когось час продовжувався тільки цоканням годинника на руці.

Очевидно, але це є і фактом, що у мене настав час самотності і пустоти. Я одна-однісенька на цім світі і ніхто не зарадить мені ні дзвінками , ні словами, ні пестощами. Я усихаю паралельно зі своїми думками. Я навіть не намагаюся їх воскресити  чи примусити себе працювати: для чого? Хто це прочитає? Але навіщо мені щоб хтось щось прочитав? Навіщо? Навіщо? Дім тиші стоятиме і навіть якщо він розсипеться на попіл – тиша залишиться в ньому назавжди. Треба повернути те, що я бачу щоденно : і це- моя сліпота. Повірте, що я достатньо кмітлива, щоб ось так зараз сісти і почати писати роман. Я не знаю чи холод  я чи вогонь: постійні сумніви привели мене до того, що я нічого не запитую у своєї душі. Я просто вірю, що вона вічна, але чому вона вічна, якщо моє тіло смертне? На що вона буде здатна, коли мої руки зітліють. Куди подінетесь ви? Боже мій, прости мені мої банальні фігові речетативи. Гидко навіть читати.

-          Я не сплю. Я прошу Вас, відреагуйте на наше прохання. Треба бути разом?  Не треба писати грубо. І до речі, це зовсім не інтерв’ю, це життя.

Я іду по вулиці (брехня, бо я не ходжу по вулицях, як і всі я ними пересуваюся автомобілем). І от знову містика: усі сплять. Кажуть, що почався дощик. Моросить.  Пішов дощ. Як же воно гуде, як дитина і замовкає раптом. Дощ. Добре, Ти кажеш добре. Я люблю Тебе. Ти , Ти… прости мені, що я зовсім не така довершена, як може Ти собі уявляв.

Ти чуєш – шумить. А я люблю Тебе, хоч може Ти і не віриш моїм словам.

Вона біжить по жовтій стіні, оминаючи якусь коричневу зовсім букашку. В букашки панцерне тіло і це загрозою дише. А вона – пустотлива ідіотка пронеслася біля нього. Тиша. Я і світ. Я і моє життя:  хто скаже коли? Тре6а себе бити по рилу. Рило – це те, що зникає щосекунди. Ми зникаємо, а нам здається, що ми повноцінно живемо.

Мені досить читати. Я знаю більше ніж треба тому, хто хоче сказати щось. Мені треба перестати їсти  і пити: я вже все з’їла і випила на віки! Мені треба перестати плакати: мої сльози затопили світ. Мені треба перестати спілкуватися зі світом: я – одна. Я – стара Фатьма, я – Офелія під водою, я – убита Нільгюн, Яяяяяя. Хто заплаче за Тобою? Хто покличе Богів і яких, якщо вони розподілені і знають кого жаліть, а кого проклясти. Хто сказав, що Боги клянуть. ТИ?  Дощ закінчився і у мене кров на вустах. Я не засну. Тепер я знаю, що серце моє -  крила метелика, а думки – камінь. Знову пішов дощ. Але його короткочасне кокетство вже трохи дістало: я люблю повноцінне поклоніння. Ну от, тепер розплакався. І мені стало краще: хлюпай, я люблю втішати.

І тепер не думай питати. А ти запитав, а потім сказав: дождався.

Чи був Ти колись в холодній кімнаті? Спробуй все використовувати для себе. Все - добро. Не вір: зло прийде і роз’їсть твоє серце.  Думки - туман, не вір їм. Я хочу, щоб ти ліг спати і був сильним і добрим на ранок: завтра не буде війни. Її не буде ніколи. На жаль, час боїв закінчився. На наше подвір’я знову зайшов дощ. А ти кажеш, що він не припинявся? Ха-ха! Спитай у гороха та помідорів – вони мудріші. А от і комарик. Ти навіть назвав його дорогим та пішов наливати мені пиво (я попросила, хоча вже і не жарко). Безніско (художник), жмакана лампа (привезена з Америки, але шведського виробництва), ірландська рукотворна картинка в рамочці, The History of Art in pictures, вітер надибив наші прикраси на вікнах - вони тепер як вітрила. А ти закрив вікно і згадав про те, що Майкл Джексон помер. Повторне “вскритіє” – так плеще інтернет, а мені боляче і сумно, і сльози застигають в рухах його тіла: не треба, не вмирай! Мені не байдуже.

Скелет Frazier розкинув руки.

Дощ шумить, чи може мені просто здається? М’ячик Range має влучити в ціль. В ціль. Тільки б знати, як вона зветься, тільки б бачити очі її, очі її.

Ще десять років тому, коли вперше “взялися” за поезію Василя Стуса по-справжньому, із здивуванням відкрили для себе, що постать поета багатьох дратує. Це було неймовірно: прості , тобто люди з народу його не розуміли, бо не знали: “ми етого націоналіста не чіталі”, інтелігенція ображалася на те, що вона “без рук, без яєць, без учинків”, представники російськомовної більшості захлинаючись від обурення кричали у прямому ефірі радіо про те, що “ви са сваім Стусом і на сухарі сєбє не заработаєтє” (це бідолахи про наші гонорари за пісні на слова Стуса так побивалися), політики, - ну тут усе простіше: “… зневажаю політиків … ціную здатність чесно померти”, - слуги народу не змогли і ніколи не зможуть пропустити ці слова повз вуха, а журналісти задають одне й те саме обридливе запитання до всіх учасників “СТУСОВОГО КОЛА”: наскільки творчість поета сьогодні актуальна. І щоб обійти патріотичну риторику, щоб оминути безвідповідальність купи купезної промовлених слів-ярликів про поета-борця-мученика і т.д. , треба повторювати і для себе і для інших слова написані Василем Стусом: “Поет –це людина… А людина – це, насамперед, добродій”, і тоді Ви ставатимете кращими, і Світ, будований Вашими руками і думками буде більшим і небо ставатиме вищим.

З величезними труднощами (це про актуальність поета) “СТУСОВЕ КОЛО” все ж, вирушає завтра в путь.  І ми, всі учасники туру, віримо в те, що кожен, хто буде на цих виставах матиме шанс вибору ще однієї дороги, тієї про яку можливо ще ніколи не думав або просто не знав…

Друзі, проситиму Вас розповсюдити інформацію про тур та продублювати нашу “моргалку” у спільнотах та приватних журналах. Спасибі!

Capriccioso:

 - Якщо відверто, то нічого не змінюється в житті: O, my gracious! І так хочеться gracious living! Всім хочеться, всім хочеться і ніколи про це не забувається, навіть тоді, коли і самому вже соромно перед собою за такі думки, а от… Всі займаються спортом, всі підтягнуті та здорові, всі усміхаються і хто зміг, і кому положено втікають в глибокий тил, – вам дісталося жити во Фрунзе (ти завжди так казала: во Фрунзе), хворе серце, довгі коси, акордеон - тобі, а подружці – скрипка (пощастило, батьки купили): to play first violin їй хочеться, а ти запрограмована на second? Що це? Як це? Я така очарована, що просто розчарована і заламуєш руки, а твоя first violin -  кліп, кліп очима, бо нічого ж не може второпати: та Бог із нею, і батьки її (слава Ягве, володарю Всесвіту, що опинилися тут, а не на окупованій території) усміхаються, округлюючи очі: то їй сподобалося чи ні (?), і самі не знають, як уточнити цей пікантний момент. Між рядами, чіпляючись за чиїсь коліна і вибачаючись на кожному кроці ви нарешті пробираєтесь на свої місця і вас аж розриває від щастя, ви зараз побачите ЇЇ, ваше довгожданне gracious living! В якому платті вона буде сьогодні? Та ніколи не вгадаєш чого саме захочеться тобі, коли ти вже будеш нею. Байдуже, що затиснена з усіх боків чужими людьми, твої очі і твоє серце – там, на екрані, на білому простирадлі чорно-білої казки gracious living. Ах, все буде, все буде, але не тут, не зараз: перешіптування накрохмалених спідниць, капелюшки, плюмаж, жакети, панчішки, камін, трюмо, локони, локони, канделябри, карети, хтось безликий і вірний приносить листи, зів’ялі троянди, запах зими, вино червоне, орхідеї, флер, флер, першотравневий флореаль (ну, це вже зовсім ні в які ворота). І ти любила. Це була весна, а потім літо, осінь, знову літо, осінь, нарешті просінь, оксамитовий сезон в Сухумі, Варшава, Київ, підмосковні будні, гречане поле, діти, колоски, коси немає, безкінечність черг, все важче вишуканість підібрати слів, не йдуть, хоч трісни (отак підглянувши в листа чужого збиваєшся на непотрібний та примхливий тон каприччіо – capriccioso?) і зрештою, яка різниця: до дієз чи ре бемоль – енгармонізм – тотожність зим, твоя октава добігає до кінця, зворотній шлях минає значно швидше. І ти любила. Без жодної інтриги чи неправди твої скарби були повсюди, лише рука лінивого не посміла вкрасти хоча б найменшу крихту твого щастя. Ти помічала? Звісно, навіть знала: до вас приходили вночі, неначе пити каву, а насправді кричати про насущне, - голіарди, пси бродячі, мандрівні студенти, провінціали з теплими серцями і правдою про правди усіх правд, циган приблудний Мазур і племінник Фіделя Кастро, чиє журнальне фото було підтвердженням куди суттєвішим і достовірнішим ніж паспорт, а ще з десяток починаючих прозаїків, художників і потрясаючих поетів. Твоя подруга (не та що first violin, а нова: така, що просто prim, точніше prima donna, вогняна цариця з життєвою мудрістю Соломона і важким пухнастим підборіддям) любила бути відвертою і прямою, розкладати карти, пити червоне солодке вино, говорити про себе і секс (якось навіть розповіла про твого чоловіка, а ти не помітила цього, бо не входило це в твою в чорно-білу-казку gracious living, а значить і не було цього ніколи). Потім плакав хтось страшно, навзрид і разом закінчилося все: ларви не римувалися та не уживалися з ларами і перших було так багато, що навіть prima donna обалділа від їхньої кількості, але було пізно бо ти нарешті розірвала її на шматки, гидливо виплюнувши рештки. Прийшли нові ночі і нові зими. А ти любила. Тепер болісно і з надією, що вже не підведе, і все, все нарешті вийде: ну не обов’язково, щоб були накрохмалені спідниці, монпасьє з Бомарше, орхідеї, пелюстки, а просто тихий кремовий будиночок і нескінченність саду з рядами кучерявої квасолі і гронами томатів, щоб виноградна злива сонячно-прозора, щоб все як у раю: хороші діти і помиті внуки, цілющі трави і здорова їжа. Та і це почало раптом злити і заливати хандрою: надія розвіювалася, як туман, любов давала метастази і ти махнула рукою на всіх, на все і тільки плакала тихо. Але не треба, ну прошу тебе, не треба піддаватися настроям! Ну, давай згадаємо, як усе це починалося. Що починалося? Ну як що: бомбардувальники, велосипед, ти падаєш з дерева, лікарня, водянка, малокрів’я, тобі кажуть, що ти помреш, а ти бачиш, який ти молодець! Ти обдурила всіх і вижила:  Я така очарована, що просто розчарована! Ти пам’ятаєш? Давай на чистоту: тобі сподобалася скрипка чи ні? І твої сині очі лукавіють з-під сивих брів, і ти розповзаєшся в усмішці, і заливаєшся беззубим сміхом, але вже не заламуєш руки, бо не можеш:

- Ну, звісно сподобалася… я просто розчарована!

Вікно: велике, широке, низьке, високе, - на всю стіну панорама. Під вікном вал мокрого брудного снігу на якому безладними чубчиками ростуть кущики облізлої мірти. Так мокро і брудно, що все повітря просякнуто наскрізь важкими вихлопами пізньої зими. На плакат “Народне віче” сперлася фігура в чорному. Лише брудні спортивні туфлі і худорляві ноги, що стирчать з-під чорної куртки видають в ньому молоду людину. Ось він нахиляється і спльовує на мокрий асфальт по якому повзе сметаноподібна чорна жижа. І нічого не дзвенить і не гуде і не радіє, а мало б: 6 березня все ж таки, мало б щось відбуватися. Тролейбус протягжно завив, розсікаючи сметаноподібне чорне покриття: хлопця обляпало щедрою хвилею: він навіть не поворухнувся, бо так мрязко, що вже не болить, а тільки плюється і відхаркується. Така епідемія грипу цього року, така епідемія… Мені так жаль, так жаль. І от крик не допомагає, бо ніхто кричати не збирається тільки тіло судомить: от-от щось має статися. Сьогодні ж уночі так страшно було: кров, кров, кров повсюди і вона втішає: не плач, ще новий виросте. А навіщо мені новий? Мені так жаль, що старий зовсім зносився. Що ж не так? Що ж не так? Може треба покинути все це, та й… Ти танцюєш на заправці в Нью-Джерсі, вона робить вигляд мудрий і не дивиться в твій бік. Це щось…

І от 7 березня із самого ранку дощ лиє, як з відра. Виїхали з Тернополя, а за Збаражем дорога з м’якими пологими горбами. Підкидає, писати неможливо. Уся наша компанія урочисто піднесена: вчора дуже гарно У.Б.Н. приймали, а потім у шинку: картопля, баклажани, огірки та шампанське в “срібному” відеречку. Періщить дощ, а під дощем розмитим сільським узбіччям тремтить на вітрі самотня постать попід хатами. Йому не більше 16 років. Шапочка, курточка, ноги-ниточки з-під курточки, а в руках, загорнута в целофан велика біла троянда. Ми всі ахнули і радісно нам і щемно стало на душі за ту Оксану чи Руслану чи Свєту чи Галю… Який же він хороший. Такий малий, худий, а вже – муж. Ще немає 12 години дня, а темно неначе ніч суне: вона то наповзає, то відступає за гребінь лісу. Проїхалу ферму Айова. І Ти знову танцюєш на заправці десь в Нью-Джерсі. Круто. А сніг тим часом різко скінчився, так наче лінію провели. Ланівці. Я думаю про Вас. Річка Жирак і біля вказівника загрузла в багнюці ворона. Половина неба і половина океану, але лінії горизонту немає (No Line On The Horizon). Співає “новий” Боно. Клас! – кричить Назарчик, бо в навушниках. А  я шкребу олівцем в блокноті: “Винос болота!” – що це таке? В Татаринцях стояла сумна біла коняка запряжена у віз і думала про своє. Мій прадід був Якимом, а чи бував він у Якимівцях? Знову сніг на полях і посвітлішало одразу. Назустріч нам пронісся білий порш, а за ним - на синьому борді висить морда “чєловєка с нєпростой судьбой”. Ну, хіба не диво: де Янук там і порш. От що вони тут роблять? В Ямполі Олег обіцяв нам зв’язок зі світом. А тут качки і гуси гуляють вздовж дороги і чомусь вони дуже красиві: білі та жирні. Бар “Шанс” конкурує з баром навпроти - “Люкс”. Бабусі, дядьки, молодички з візочками та немовлятками: життя рулить. І от прямісінько під кам’яним знаком “Квітневе” на майданчику стоїть чувак (чувирло, пацан, штимп, васьок, поц): в одній руці мобіла (він дєла рішає), а в другій член (його ж) і він сцить прямо на дорогий його серцю вказівник рідного села. А біля нього коріш з цигаркою (видно вже посцяв) і заведена тачка. Трохи далі (метрів за 500) пацанята продають проліски. Написи  “Древній Гриців” та “Не смітіть в лісі”. Ну чого так чемно припрошувати? А що за це буде, як насмітити? А от що: “Дорогенькі! Хто буде смітити в лісі, той буде ви…ний в ж..у!”

Біля річки Хомора на дереві мокнув сокіл. Перед лобовим склом пронеслася зграйка сорок з розчепіреними пальцями. Аж занадто вони якісь святкові, як на таку погоду: неначе католицькі монашки на мотоциклах з французької кінокомедії  60-тих…

Що таке? Злетів ремінь і ми зупинилися тільки но виїхавши з заправки. Міша взяв інструкцію. Назарчик покинув Боно і пішов йому допомагати. І чого він злетів? Я ж його міняв. Я більше на цьому автобусі не поїду: старий він, а зі старими вічні проблеми. Це вже Олег говорить. Леся воду п’є і не дивиться у вікно бо там труп собаки: очевидно у бідаки була нелегка судьба. Наші рятівники схилилися над капотом і намагаються одягти ремінь, аж пара валить від їхнього старання та автобус здригається в ритмічних конвульсіях. Рік тому в Одесі з цього автобуса пішов зелений дим.  Але краще говорити про джин з тоніком. Нарешті мотор мило забуркотів і Міша пішов на заправку мити руки, а Назар гордий собою наче і не чує… вареники з капустою… Леся  не колеться на розмову… ну тоді заливна осетрина…  і Леся віддає перевагу осетрині по-французьки… фарширована щука, але на вишневих гілочках запечена, а не варена, - ну це вже краще, але … але, що може бути краще за червоне (чілійське) з багетом та сиром (звучить більше, як 400 найменувань)?  Можна ставати, бо усі голодні і вже немає сили танцювати на заправці або підпирати собою “Народне віче”.
 

І це не дивно, що саме сьогодні на ціле небо світить сонце: воно ж бо знає, для кого так старається. Тоді, коли Ти народилася, також було сонце, сніг та мороз. Все було для Тебе: намальовані на снігу зайчики, рибки, котики та квіточки (батько старався цілий день, щоб вам з мамою було веселіше в пологовому будинку), лялечки (якими ти ніколи не цікавилася), віршики, книжечки і нарешті, справжнє піаніно! Це було правильне рішення: Тебе не можна було витягти на вулицю, Тебе не цікавили дворові тусовки і посиденьки з “падругами”. Ти старанно почала будувати свій особистий світ і всі, хто хотіли бути з Тобою, або хоча б біля Тебе, повинні були приходити до Тебе самі. Хто шукав красивого і справжнього залишалися на вічно в Твоєму серці і Ти щедро обдаровувала їх своїм талантом. Твій світ великий і незвичайний і добре бути там, добре бути біля Тебе. Ми всі любимо Тебе і дякуємо Богові за те, що Ти є! Твори, твори, твори! І будь нам здоровою та сильною!

Цього незвичайного  чоловіка ми з Лесею вперше побачили в 1988 році (ой, ой, ой!!!) В театрі Сузір’я була якась інтелектуальна забава і нас запросили виступити з  нашим тичинівським репертуаром. Окрім нас був ще один колектив  - “Цвіркунове число”. А “Цвіркуни”, мушу сказати, - тоді розривали мізки усій музичній та навколомузичній тусовці. Висловлюючись мовою крутолобих сучасників – це була “маща”! І от одним із творців цієї музики-мащі  був незвичайний чоловік  Олег Путятін. Була весна, цвіли каштани… Ми стояли на балконі що нависав над Ярославовим валом та каштанами і базікали на “високі теми” (про музику, звісно). Хлопці з “Цвіркунового числа” троїхи діставали нас, по дружньому , тичинівськими “перламутровими, ніжнотонними переливами”, але ми, як не дивно не ображалися, а гнули свою лінію: ми ж, як і вони, любили і любимо те, що називаємо “своєю” музикою. Отже, минуло ще трохи років і ми зустрілися знову в 1995 та спробували творити разом.  Ось так і сунемо по життю зі “своєю-нашою” музикою. А може всупереч всьому, що відбувається навколо?  Сьогодні ж подзвонили Олегу, щоб привітати його з Днем народження і подякувати за те, що ми вже стільки років разом. Подякувати за його талант, за його особливий, неповторний світ, який він дарує  всім, хто здатен чути, бачити, відчувати… Він був розчулений! І це прекрасно!

 
Робота ТигренятКа також розчулила Олега deПутятіна :)
 

Ця дуже давня історія пахне квіткою. Квіткою, яка не була ні червоною, ні жовтою ні голубою. Також вона не була трояндою і не була ромашкою. Власне квітка ніяк не називалася. Її бальзамічно майорановий запах відчував тільки той, кому вдавалося її побачити, та й то кожен би визначив її запах по-різному: комусь вона пахла небом, комусь вологою землею, а ще комусь скорботним туманом. І для того, щоб якось відтворити її запах треба зазирнути в давні предавні часи, тоді, коли на землі ще було три сонця і сім місяців на тиждень, а запахи передавалися очима.

В одному місті, яке не було ні християнським, ні мусульманським, ні буддиським круглий рік, а вірніше сказати постійно, - була пізня осінь. Листя падало на землю і його згрібав у купи лихий вітер, що дув ні із заходу, ні зі сходу, ні з півночі, ні з півдня, - а звідкіля йому заманеться. Листяні купи намокали і ставали брудними та згнившими горбами. Це добре, - говорили мешканці цього міста, - значить врожай буде хорошим. Дерева стояли голими, дощ майже ніколи не припинявся, а листя все летіло і летіло. І кожного сірого вологого ранку мешканці бачили, що вся земля знову засипана листям  і тільки зітхали. Але зітхання ті не були ні печальними, ні радісними, ні сумними, ні трагічними. Треба буде сьогодні сказати на зібранні, як багато цієї ночі випало листя, - думав кожен мешканець міста. А серед тих мешканців жив нічим не примітний юнак. Примітили його тільки тоді, коли одного дня він назавжди зник з міста. Ось тут історія починається, а правдивіше сказати закінчується, бо починалося усе так.

…Велике крите приміщення дуже схоже на цирк було базаром. Тут продавали усяку всячину. І тільки в цьому місці можна було почути про те, що десь далеко є Китай, Індія, Пакистан, Америка та Африка. Саме тут людських вух вперше торкалися  чужинські слова: могенджо даро, гараппі, телуру, конфлікти, піраміда, просо, горох, високі та низькі Гімалаї. Це лоскотало уяву (якщо така мала місце) жителів міста і юнака, зокрема, - але ще не викликало захоплення. Та одного разу, коли юнак прийшов на базар не з власної волі (його привела туди матір), побачив на мокрому дощатому столі серед  кістяків та усіляких м’ясів велике серце. Що це? - запитав юнак у матері. Це – серце буйвола червоного. – Спокійно і навіть незворушно відповіла вона. Та юнак несподівано для себе засміявся голосно і розкотисто неначе весняний грім. Матір не злякалася цього “грому”, але наказала, щоб він зупинився. Та він вже і сам розумів, що перейшов межу. З тієї хвилини червоне серце не давало спокою юнакові і почало переслідувати його. Треба щоб воно розірвалося і тоді я знову зможу спокійно дивитися на купи опалого листя, - думав хлопець. Але тільки він закривав очі, для того, щоб поринути в липкий одноманітний сон, як велике червоне серце буйвола починало дихати і стукати так, що матір просиналася і прибігала зі своєї кімнати, щоб облити сина дощовою водою. Тоді він прокидався і стукіт припинявся. Якимось дивним чином юнак почав розуміти, що цим все не закінчиться. І справді, однієї ночі, коли дощ косими лініями шмагав вікно, він прокинувся від дивного пульсуючого світла. Не треба навіть пояснювати, що світло випромінювало буйволове серце. Добре, що ніхто не побачив крім мене, як приходить захоплення, - розтривожився юнак. І того ж таки дня, повертаючись із чергового зібрання, він раптово наткнувся на дивну сцену: в тьмяній підворітні хтось, чоловічої статі, нещадно лупцював  незнайому дівчину. Дівчина-чужинка була одягнена в усе червоне. Лише панчохи були чорними, а волосся яскраво рудим. Несподівано для себе він зробив відкриття, що місто в якому він невідомо коли народився, було суцільного сірого кольору, щоправда різноманітних його відтінків, а мешканці усі до одного з покритими головами і в довгих плащах. Дивно, як раніше я цього не зауважував? - … Але тієї миті він бачив лише те, що дівчину б’є надзвичайно бридкий чоловік, що до того ж удвоє старший та більший за неї. А головне він ніяк не міг зрозуміти з якої причини. І ще: цю неймовірно огидну картину спостерігав не тільки він. Майже десяток людей різної статі та віку стояли півколом вирячивши безбарвні свої очі й мовчали. Вони були незворушно врівноважені, а в юнака перед очима почало рости серце червоного буйвола, що вже билося і світилося з такою силою, що аж іскри з нього сипалися. А далі ноги самі понесли його в напрямку до чоловіка, який саме заходився гамселити дівчину кулаками по обличчю. Він пірнув поміж його кулаками та її обличчям неначе в глибоку вируючу криницю, а потім від важкого удару, здається, зомлів на декілька хвилин. Він встиг звернутися до Бога, якого ніколи не знав, щоб той пожалів його і не дав втопитися в небутті, гіркий присмак якого вже відчув в роті. Дуже швидко перед його очима пронеслися уламки буйвологово серця, що саме вибухнуло вогняним фонтаном , сторінки дивовижних книжок, чиїсь блакитні заплакані очі, рожеві щічки немовляти і безмежна кількість різноманітних слів, написаних усіма мовами світу. Він пізнав, що світ великий, як Всесвіт і коливається в космосі в дивовижній гармонії з палаючими зірками і літаючими квітами.

…Юнак сидів на мокрій землі. Чорна панчоха на лівому коліні була розірвана і з білого тіла цебеніла кров. Він навіть не здивувався, а лише відкинув з очей жмут рудого волося, що впало на обличчя. Червона сукня була майже в порядку: він дбайливо оглянув її з різних боків. Трохи боліла голова. Тоді він направився додому, де вже зібрався чималий натовп. Він упізнав голос матері. Тієї ж миті натовп розступився і юнак зайшов у дім. Де мій хлопчик? - Запитала матір, - дивлячись йому прямо в очі. Він спробував щось сказати, але не зміг. Спробував пройти до своєї кімнати, але матір перегородила йому дорогу і все дивилася, дивилася на нього. Аж раптом простягнула руку і вийняла з рудого пасма волося велику квітку, що мала бальзамічно-майорановий запах. Вона побачила запах квітки і заплакала. А юнак повернувся  та й пішов тією ж дорогою, якою прийшов до свого дому. Треба щоб ця незнайомка пішла, - загелготали жителі міста. І матір кивнула головою на знак згоди, хоча в очах її ще стояли сльози. Можливо вона упізнала в дівчині свого сина?

Але з тієї пори ніхто не бачив ні юнака, ні чужинки. А матір більше не будило по ночах гупання серця буйвола червоного.

Кажуть, що точнісінько така правдива історія трапилася трохи згодом в іншому місті, здається це було в Чилі, а може на острові Хувентуд, а може в Делі чи Буенос-Айресі або навіть Сімферополі. Постать рудоволосої дівчини в червоному платті  та чорних подертих панчохах блимала час від часу крізь арки брудних коридорів старовинних дерев’яних, а може і кам’яних двориків.

Сьогодні, переступаючи з в’язкої ночі в день, зустрілася очима з жовтнем і збагнула, що вже аж 22 його число. Щоденник був заповнений снами і валявся на підлозі моєї усипальні. Від тривоги і смутку застогнало під серцем. І на кожній сторінці кричала дика невідома пташка. Ніхто не бачив і не знав, як вона з’явилася тут. Великими людськими  закривавленими ногами вона нарешті видерлася на гору і вляглася на самому вершечку, обійнявши його крилами. Тут би запитати у неї,  що за думка спровадила її в нелегку дорогу. Але від мого останнього бажання говорити пройшло так багато часу, що я вже розучилася робити це. І не могла згадати жодного знаку чи букви, які могли б прийти мені на допомогу. Так пройшло багато-багато часу. Можливо, ціла вічність. Та нарешті прийшли тіні і розклали багаття. Повиймали зі своїх кишень чудові плоди і почали вечеряти. Було дуже гарно і солодко. І чути було, що плоди ті смачні та кольорові. Тіні говорили про любов і про пташку, яка не дає спати їм по ночах, щоразу будить своїм нещасним болючим криком і тоді у них з вух витікає залишок  блакитного світла і вони стають темними та густими, як ніч перехідного жовтня. Доведеться  чекати на зиму, - зітхали заклопотано.  Засипавши мертве тіло землі зима дасть можливість почути стукіт мільйонів сердець, що б’ються і б’ються у неї в череві, струшуючи кожним своїм ударом іній з дерев. І ми, - говорили далі тіні, - станемо довгими, як витягнуті шиї чапель і мовчазними. І тільки тоді прийде любов.

Вже майже під вечір крила невідомої пташки нагріли гору так, що всередині почав жаріти вогонь. Стало нестерпно гаряче. Так, що довелося вискочити на берег океану. Було вітряно і темно. Але в ті хвилини, коли вітер замовкав ставало так тихо і моторошно, що на кілька років наперед висихали на очах сльози. Те, що в усипальні моїй залишився щоденник снів, спало на думку не одразу. Ось-ось він займеться полум’ям і випурхне димом та попелом в небо. А тоді вже ніхто і ніколи не збере його докупи, а сни літатимуть над землею і оселятимуться в довірливих душах, розповідаючи про чужі мрії та сльози, любові та зради і наповняться душі тугою та злорадством, як це вже було не раз. Востаннє - рівно сто років тому.

З-під гори, де колись була моя усипальня викотилося велике золоте яйце. Воно шипіло неначе 725 китайські дракони, прокладаючи собі дорогу до води. І нарешті, коли перша океанська хвиля накрила яйце з головою, воно зашипіло так, що весь океан  став великим  киплячим бульйоном і бульбашки танцювали,  здіймаючи пару. Так тривало сто років. А  в ніч на 22 жовтня 2108 року знову закричала дика невідома пташка. Її  ніхто не бачив і не знав звідкіля вона кричить, але чув кожен. Оминувши день, заходила  наступна  ніч. Така ж зоряна і холодна, як попередня. На хвилях коливався золотавий пліт, чекаючи на мене. Тіні прийшли прощатися, розгойдуючи довгими шиями і я зрозуміла, що пора: ніч буде довгою.
 

Греки вирішили, що під час олімпійських ігор припиняються усі війни.
Цієї традиції свято дотримувалися тисячі років... Росія вирізнилася і у даному випадку. 

Підтримую!



Форма для розміщення у свому журналі
(з загальним лічильником):